Політична економія - Бєляєв О.О.

Розділ 6 Світове господарство і міжнародні економічні відносин

Тема 19 СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

При вивченні даної теми важливо засвоїти: по-перше, зміст і закономірності розвитку світового господарства; по-друге, сутність, форми прояву міжнародного поділу праці як матеріальної основи світового господарства; по-третє, принципи абсолютних та порівняльних переваг для країн-учасниць у міжнародному поділі праці; по-четверте, зміст, структурні рівні та тенденції розвитку міжнародної економічної інтеграції.

§ 1. Об’єктивні умови становленнята розвитку світового господарства

Світове господарство — результат тривалого історичного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції та кардинальні зміни у продуктивних силах.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Світове господарство: сутність, основні риси, тенденції розвитку

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив економіки більшості країн в ланцюги єдиного світово-го відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство вклю чає дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання національних економік.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усередині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи структури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнародну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

  • держави з їх народногосподарськими комплексами;
  • транснаціональні корпорації (ТНК);
  • міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транспортної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержавному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окремих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага-тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв*1. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

*1: {До недавнього часу в радянській суспільній літературі світове товариство поділялося на країни соціалістичної системи, капіталістичної системи та країни третього світу, або ті, що розвиваються. Така диференціація походила з ідеологічної тези про основний зміст епохи як періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеології «боротьби двох систем» не усуває проблеми різнорідності країн світового товариства.}

Відмінності між суб’єктами світового господарства

Протягом 90-х років характерним явищем було поглиблення соціально-економічної диференціації країн світового товариства, насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі нових індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання навіть від середніх показників країн, що розвиваються.

Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а відповідно й неоднакова інтенсивність та частка їх участі у світових економічних процесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн, що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила 78,6 %; 4,2; 17,2 %.

Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогосподарських зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансові відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків.

У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе місце належить завданням з впровадження результатів НТП, переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому визначають характер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави, характер торговельно-економічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні.

В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу змішаної економіки (або соціального ринкового господарства), тобто країни з гнучким економічним механізмом, здатним динамічно адаптуватися до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну продукцію. Периферія — це в основному країни, що розвиваються, які, зазвичай, мають сирови нну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм економічного саморозвитку, відносно низький рівень внутрішньої інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який перевищує 1 трлн дол.

Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємопов’язані, хоча їх економічне співробітництво досить складне і суперечливе.

Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в ієрархічній структурі світового господарства.

Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій нерівномірності цього процесу дозволяє повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань. Нині, коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов автаркії — національного економічного самозабезпечення.

Єдність світового господарства досягається через розв’язання різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього соціально-економічного, регіонального і функціонального розмаїття світу. Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що розвиваються; по-друге, між розвинутими країнами і країнами з перехідною економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн, а також різними темпами і рівнями структурної перебудови національних економік, наявністю неоднакових умов для ведення конкуренції на світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’язання суперечностей впливає на всі складові світового госпо-дарства.

Таким чином, структурна цілісність сучасного світового господарства має чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів поєднується з постійним їх протиборством (суперництвом) на різних рівнях і у різних масштабах.

Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елементів світової економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн, поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні міжнаціональних спільних підприємств і особливо — міжнародних економічних організацій.

Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається на розвиток міжнародного поділу праці.