Главная Культурология Культурологія - Гриценко Т.Б.

Культурологія - Гриценко Т.Б.

Освіта. Наука

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов’язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.

Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.

Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладін), кібернетики (В.М.Глушков). Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно–обчислювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім’я Є.О. Патона. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

Значними подіями в культурному житті України стало видання „Української радянської енциклопедії” у 17 томах та „Історії міст і сіл України” у 26 томах.

У складних умовах партійного диктату та адміністративного втручання розвивається література. Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивних реаліях життя.

Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.

З “хрущовською відлигою” пов’язане пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. У 50–60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка, В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання “Української радянської енциклопедії”, з’явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.

У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М.Рильський (“Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”), В.Сосюра (роман “Третя рота”, збірки “Ластівки на сонці”, “Щастя сім’ї трудової”, “Осінні мелодії”), А.Малишко (“Серце моєї матері”, “Дорога під яворами”, “Синій літопис”); М.Стельмах (“Велика рідня”, “Хліб і сіль”, “Кров людська – не водиця”), О.Гончар (“Людина і зброя”, “Тронка”); Г.Тютюнник (“Вир”); З.Тулуб (“В степу безкраїм за Уралом”).

Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори Олеся Гончара (1918–1995). Для письменника-фронтовика тема війни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різних етапах життя: трилогія “Прапороносці” (1946 – 1948), роман “Людина і зброя” (1960). У романі “Тронка” (1963) автор звертається до теми спадкоємності поколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськими цінностями. Гостропроблемний роман “Собор” (1968) було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у 1987 р.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей. Гуманізм, життя за найвищими моральними законами – риси героїв інших творів О.Гончара (“Циклон”, “Твоя зоря”, “Чорний яр”).

Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники – В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам’яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В.Симоненка (1935 – 1963), збірки “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”, “Поезії”. Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі (“Ти знаєш, що ти – людина...”, “Задивляюсь у твої зіниці”, “Де зараз ви, кати мого народу ?..”. Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета – “Казка про Дурила”. Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики (“Зимовий вечір”, “Степ”, “Вже день здається сивим і безсилим”).

У 60-і рр. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.) – поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча “Соняшник”, “Протуберанці серця”, “Балади буднів”, “Поезії”, “До джерел”, “Корінь і крона”, “Київське небо”, “Шабля і хустина”, “Теліженці”, “Храм сонця”, “Духовний меч” властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі “Чорнобильська мадонна” (1987) І.Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини ХХ ст. є Б.Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам’ять та місце людини в житті (“Урок”), поетизує простих трудівників (“Дядько Яків”, “Формула”, “Про хоробрість”). Творчість Б.Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль (“Кредо”, “Мавзолей Володимира Леніна”). До образу матері звертається поет у циклі “Сиве сонце моє”, що складається з дев’яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема “Сім” звертається до подій чорнобильської катастрофи.

Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938–1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер в ув’язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: “Зимові дерева” (1970), “Свіча в свічаді” (1977), “Палімпсести” (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка “Дорога болю” (1990). Твори поета пройняті глибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, від якого він був відірваний.

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю.Андрухович, В.Неборака, Б.Жолдак, О.Забужко, О.Ульяненко, Є.Пашковський тощо).

Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована на Батьківщині (Є.Маланюк, В.Барка, І.Багряний, У.Самчук та ін.). Провідною темою творчості Є.Маланюка (1897–1968) стала Україна, проблеми її державності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишався патріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створити незалежну державу (збірки “Стилет і стилос”, “Земна Мадонна”, “Остання весна”).

Одним з найвизначніших прозаїків, що творив за кордоном, був Улас Самчук (1905–1987), який у передмові до одного зі своїх творів писав: “Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю”. Він автор двох романів-трилогій “Волинь” (1928–1937) та “Ост” (1948–1982), де зображує панораму суспільних змін в Україні у ХХ ст. Роман “Марія” (1933) присвячений трагедії голодомору 1932–1933 рр. в Україні.

Українська література ХХ ст. завжди дослухалася до суспільних проблем свого часу.

У 60–90-х рр. ХХ ст. українська мова витіснялася з театрів, а український репертуар скорочувався. Провідна роль у цей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драматичним театрам ім. І.Франка та ім. Лесі Українки у Києві, драматичному театру ім. М.Заньковецької у Львові. Визначні українські режисери та актори С.Данченко, І.Молостова, А.Новиков, В.Дальський, Є.Пономаренко, М.Задніпровський, В.Заклунна, Н.Копержинська, П.Куманченко, О.Кусенко, Ю.Мажуга, А.Роговцева, М.Рушковський, Б.Ступка та інші продовжували розвивати кращі традиції своїх попередників.

Процес розвитку української музики у другій половині ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів (Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, І.Шамо, О.Білаш). Новаторська музика В.Сильвестрова та Л.Грабовського звучала на міжнародних фестивалях. Розвивається хорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є.Станкович, М.Скорик).