Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Матеріальна культура слов’янських племен. Господарство, побут, спосіб життя

Археологи світу вважають, що населення на обох берегах Дніпра є найбільш стабільною частиною передісторичного населення Європи. Уже 100 тис. років тому неандертальська людина володіла членороздільною мовою, приручила тварин, користувалась каменем для обробки, виконувала прості технологічні операції. У цей час людина відкрила вогонь, що було одним з найбільших здобутків у людській культурі. Розкопки біля сіл Мізинь Чернігівської області, Доброначівки (Черкащина) відкрили стародавні житла мисливців — крем’яні знаряддя тонкої обробки.

Серед творів мистецтва — невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7—6 тис. років тому на нашій етнічній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матеріальній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну присвоюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарських робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, зберігання і споживання). Відбувається так звана неолітична революція. Якщо присвоюючий тип господарювання існує на основі спалюваних дров і домашнього виховання, то виробляючий використовує і силу вітру, падаючої води, приручених тварин, характеризується створенням школи. Виникає рільництво, яке поєднує і городництво, і тваринництво, і окультурювання ґрунтів. Тваринництво відокремлюється від землеробства, з’являється ремесло. Відбувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній території була могутня трипільська землеробська цивілізація. Знахідки мізинської культури трапляються на Київщині, Полтавщині, біля Золочева, Чорткова, Теребовлі.

Трипілля відкрив археолог Вікентій Хвойка. У V—III тис. до н. е. трипільська культура поширювалась на території понад Дністром, Дніпром, Бугом. Її залишки знайдено на Київщині в 38 селах, на Поділлі — у 25. Для трипільців характерні високорозвинений рівень матеріальної, виробничої, землеробської культури, технології ремесел. Трипільці жили родами, об’єднані жінкою (матріархат). Від того періоду знайдено жертівники у формі рівнораменного хреста, багато посуду, ювелірних виробів, статуеток, прикрас. З часів трипілля залишилось до 40 печер біля Києва. Побут трипільців нагадує наш нинішній. Було високорозвинене мистецтво. Посуд столовий і для зберігання прикрашався орнаментом або розмальовувався. Кольори використовувались чорний, червоний, білий, червоно-брунатний.

Жіночі фігурки мали культове призначення. Для трипільської культури II тисячоліття характерні високі могильні кургани, перекриті кам’яними плитами, інколи з зображеннями.

Знаходять пам’ятники із символами Тільця. Забудова селищ здійснювалась по колу. Посередині села був майдан, вочевидь, для худоби. Будинки були 4—5 м завширшки, 15—20 довжиною. Зустрічаються дво- і триповерхові будинки площею 200 м2. Хата мала кілька кімнат. По суті це були міста або протоміста, де могли жити до 50 тис. населення. Широко використовували лозу, з двох сторін оштукатурену глиною. Хати фарбували в жовтий, червоний кольори.

Трипільська культура має для України виняткове значення. У нашому побуті, звичаях, міфології вона залишила глибокий слід. На межі ІІІ—ІІ тисячоліть трипільська культура занепадає. З’являються нові племена, тваринники, з’являється шнуркова кераміка. Поселення вже розташовують у недоступних місцях. Трипільці стають вершниками і воїнами. Якщо трипільців уважають протоіндоєвропейцями, то нову людність, яка виникла на їх основі, — індоєвропейцями. У II тисячолітті вони панують не тільки в Україні, а й на території Греції, Італії.

Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Вони мали зв’язки з Малою Азією, Кавказом. Кіммерійську культуру дослідники вважають продовженням трипільської.

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтваПам’ятки трипільського мистецтва Пам’ятки трипільського мистецтва

Пам’ятки трипільського мистецтва

Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скіфи — численні племена в І тисячолітті, від VІІ до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи згадуються в ассірійських першоджерелах (VІІ ст. до н. е.). Їх держава — не лише Україна, а й Поволжя, Урал. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох — яма. Вони розводили корів, овець, коней.

«Батько історії» Геродот у V ст. до н. е. описав війну скіфів і кіммерійців, він розцінює це як міжусобиці. Очевидно, так воно і було. Підтвердження можна знайти хоча б у сюжеті скіфської пекторалі (ІV ст. до н. е.). Це золота нагрудна царська прикраса — 1150 г золота 958 проби, діаметр 30,6 см. Ця високохудожня ювелірна пам’ятка вирізняється майстерністю виконання, декоративністю. У ній втілено цілу низку сцен-спогадів. У центрі два скіфи-володарі зшивають золоте руно-сорочку з овечої шкіри. Це символ єдності, образ, який у мистецтві дуже широко використовується. Знайдено пектораль у кургані Товста Могила на Дніпропетровщині археологом Борисом Мозолевським 21 червня 1971 р., зберігається в музеї коштовностей у Києво-Печерській лаврі.

У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль — це вироби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам’яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (курган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфора, бойова колісниця та ін.

Для скіфських кам’яних статуй характерні велика голова, менший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продовжені в половецьких кам’яних бабах. Сьогодні відомо понад 100 скіфських скульптур. Посуд у скіфів, як і в трипільців — це горщик («слов’янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов’ян.

Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичасту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. Геродот стверджує, що скіфи — багатоетнічна держава. Серед них він розрізняв калінідійців, алазонів, землеробів, кочівників, царських, які інших уважали своїми рабами. Однак їх культура відзначалася однорідністю. Елліно-скіфів Геродот уважав близькими до греків. Скіфи зустрічали гостей з хлібом-сіллю, їм було властиве побратимство, як і козакам пізніше. Носили вони вишиті сорочки, шаровари або вузькі штани зі шкіри. У скіфській мові зустрічаємо слова «мед», «страва».

Починаючи з VI ст. до н. е. посилились античні впливи на скіфів. Чимало дослідників сходяться на думці, що скіфи є місцевим народом, генетично розвинутим на основі попередніх. Є посилання на священну зороастрійську книгу «Авеста» (збірник священних гімнів, легенд про першолюдину Іме), де зазначається, що прабатьківщиною народу «іме» є Україна і що це і є наші скіфи.

Геродот поєднує скіфів із сарматами і стверджує, що вони пішли від шлюбів скіфів з амазонками. Античний географ II ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен (алани, роксолани, язиги, сіраки та ін.). Сармати робили чотириколісний віз без жодного цвяха, мали шовкові, сукняні тканини. Вони залишили значний слід в українській культурі. У III ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. сармати розселяються на території сучасної України. У цей період тут поширюється антична культура, поширюються впливи гунів. Під гунами чимало дослідників розуміють слов’ян, стверджуючи, що вони мали виразні риси слов’янства.

Руїни Херсонеса

Руїни Херсонеса

За кілька століть до нової ери в українському Причорномор’ї з’являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Тір, Ольвія, Пантікапея, Теодосія. Їх жителі — це і місцеве населення. Греки називали їх у Херсонесі херсонезітами, в Ольвії — ольвієполітами.

Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декорувати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі починаються в І—ІІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (біля Заліщиків), у Києві знайдено скарб римських монет (I—II ст. н. е.), посуд, прикраси (емалі). Християни з Риму бували тут за сотні літ до 988 р. (офіційного хрещення). За римськими легіонерами йшли купці, за купцями місіонери, що несли нову віру. Цей вплив особливо посилюється наприкінці античної епохи. Це так звані печерні міста в Криму, зокрема Ескі-Кермен, Фоллу (Чуфут-Кале), Мангуп. У цих містах залишились церкви в печерах з християнськими фресками, а також печерні монастирі. Вражають пам’ятки, які зберігаються в Херсонесі. Херсонес, як і Ольвія, мав власну грошову систему. Тут були бруковані вулиці, водопровід, каналізація. Урядові декрети висікалися на камені. Серед них «Клятва громадянина Херсонеса» (I—II ст. до н. е.).

Формування слов’янської культури в період першої половини I тис. після народження Христового перебувало в тісних взаємозв’язках з римською цивілізацією (зарубинецька, черняхівська культури). Це допомогло нам освоїти плужний обробіток землі, емалеве виробництво, традиції житлобудування, кераміки.

Культури нинішніх країн Європи, наприклад, України і Франції, Угорщини і Німеччини дуже різні між собою, але мають і багато спільного і всі разом мають великі відмінності від азійських культур. Слов’ян на території України знали вже задовго до нової ери. Гесіод, Геродот, Софокл, Пліній, Тацит, Птолемей згадують про них у своїх творах. Грецький історик Прокопій Кесарійський написав твір «Готика». Слов’ян він і всі інші вважали місцевим населенням з найдавніших часів. Прокопій Кесарійський ділив їх на венедів, склавинів і антів. Антами називали їх іззовні.

Черняхівську культуру (за назвою міста Черняхів на Київщині) II—V ст. археологи вважають культурою антів. А в селі Зарубинці (ІІ ст. до н. е. і II ст. після) уперше відкрито культуру антів. Спільним у них є кераміка, гончарне мистецтво. Але знахідки черняхівської культури вищого культурного рівня. Значні відкриття цього періоду зробив відомий В. Хвойка в 1899, 1901 рр. Знайдено цілі городища, багато бронзових, срібних прикрас, гребені, намиста, горщики, кераміку, також кілька скарбів з золотими і срібними виробами.

У ті часи міграції, переселення цілих племен було звичним явищем, але не було такого, щоб населення змінювалось повністю. Землероби завжди жили на своїй прабатьківщині.

Автохтонне населення вбирало в себе інші культури, перетворювало і розвивало їх. Взагалі слід підкреслити, що замкнених культур, культур без впливів немає. Чим тісніші зв’язки, тим високорозвиненіша культура. Високі культури завжди виникали на перетині шляхів. Недарма німецький філософ Й. Г. Гердер у ХVІІІ ст. прогнозував велике майбутнє українській культурі, порівнював її з Елладою.

В антів був цікавий державний устрій. Він уважався досить демократичним. Мова антів близька до розмовної мови населення Київської Русі. Вони успадкували традиції, вірування племен, що проживали на території України. Анти служили в греків на керівних посадах. Ант Всегорд був візантійським полководцем, ант Амамгаст — керівник фракійських військ (469 р. до н. е.), князями в антів були Гдож і Межамир.

Згідно з «Повістю минулих літ» Нестора Літописця слов’янські племена проживали: поляни на території нинішньої Київщини, древляни — у північних районах Житомирщини, Київщини, дуліби — на річці Буг, сіверці, в’ятичі, радимичі — у північних районах України, Білорусії, Росії. На сході України проживали половецькі племена. Саме половці залишили в східних степах численні антропоморфні скульптури — кам’яних баб (бовванів). Цікавою є їх колекція в Дніпропетровському історичному музеї.

Іоан Марінголь у Богемській хроніці писав: «Славони суть от Геліса» (бога Сонця, Геліоса). У «Слові о полку Ігоревім» їх звуть «Дажбожими» внуками, внуками бога Сонця.

Жили слов’яни великими групами (родами) у хатах, часто заглиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сіни, дві кімнати. По суті вони нагадують сьогоднішнє житло селян в Україні. По Дніпру, річках Рось, Сейм, Десна, Сула знайдено багато таких городів-укріплень. На Київщині їх виявлено близько 400, на Волині — 350, Поділлі — 250, Галичині — 100. Городища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. Це були адміністративні одиниці. Такою одиницею довгий час був саме рід. Спочатку на чолі роду стояла жінка. Потім ролі помінялись. Родоначальником став чоловік. Це диктувалось економічними, оборонними, побутовими інтересами. Звичаї стародавніх слов’ян-українців дуже цікаві. У книзі О. Воропая «Звичаї українського народу» згадується один зі звичаїв — таємне викрадання нареченої у древлян, в’ятичів, сіверців. У полян дівчат не викрадали, тут існувало купно. Були різні ігри, танці, забави, свята. Серед музичних інструментів відомі бубон, труба, сопілка, пищаль та ін.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine