Риторика - Гриценко Т.Б.

Лекція 5. Риторика XIV – XХ ст. Сучасна риторика

Середньовіччя (XIV - I половина XVIII )

Середньовіччя можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.

Звертаючись до духовної культури древніх народів Європи, відзначимо, що перш за все прийняття християнства в більшості збігалось з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором у середньовіччі.

Знання риторики у Вірменії та Грузії вважалось ознакою освіченості й високої культури. У деяких „житіях” розповідається, що у Вірменії із талановитої молоді відбирались кращі юнаки і посилались в інші країни вивчати філософію і риторику. Історик XV ст. Тома Мецопеці прославився як людина, що вивчила філософію і всі науки, осягнувши весь смисл риторичної премудрості.

На грунті церковної проповіді зросли визначні богословські оратори. Найвизначнішою фігурою серед них був Іоан Златоуст . Серед західноєвропейських країн значним явищем у проповідництві слова Божого був Фома Аквінський , який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки вдосконалив, довів до високого рівня майстерності

Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки.

У 1620 році створюється перша руська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у 36 списках, її вивчали понад 70 років. Це був переклад латинськомовної „Риторики” німецького вченого Філіпа Механхтона у короткій переробці його учня Луки Лоссія.

На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Тривалий час він був єдиним вогнищем просвіти й культури для України, Білорусії, Росії. Вона мала статус європейського навчального закладу, і слава про її випускників сягала світового масштабу.

До XVI ст. ніяких відомостей про ораторське слово і мистецтво у наших дослідників не знаходимо.

В історії вітчизняного ораторського красномовства важливе місце займають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов’язані з закріпленням нової віри з Візантії.

Відродження церковного проповідування почалося у другій половині XVI ст. у зв’язку з реформаційними процесами, які із Західної Європи проникали в Україну.

Православні проповіді XVII ст. традиційно пояснювали євангельські тексти та свята, моралізували, навчали християнських чеснот та вихваляли церковних добродіїв, застосовуючи для цього залежно від освіченості, чесності і темпераменту проповідника штучну церковнослов’янську мову або вдаючись до використання живої народної мови, моралі, звичаєвості.

Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині та розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства, монастирі і кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників.

Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями. Воно настільки було популярним, що ним суціль займалися у звичайних братських школах, не кажучи вже про те, що вести полеміку, змагатися, сперечатися, просторікувати було властиво мало не кожному йому українцеві. Навіть на весіллі златоусти були найпочеснішими і найбажанішими гостями, тому що вони вміли гарним словом підтримати настрій на торжестві.

Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері − України, що для нього є вірність товариству тощо.

Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).

До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України.

Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.

Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у скарбницю слов’янської риторичної спадщини. Вивчення й осмислення досягнень риторичної науки у стінах цього закладу створюють духовно-інтелектуальні підвалини відродження риторичних традицій України на сучасному етапі.

Ім’я академії прославили видатні ритори–гуманісти Ф.Прокопович, Г.Сковорода, І.Галятовський та інші.

Український просвітитель, учитель-ритор, поет-красномовець Г.Сковорода мріяв про духовну розкуту особистість, подарувавши нащадкам безсмертну спадщину, в якій осмислено також і роль у суспільному житті громадянина-оратора, патріота.

У розвитку російської риторики відкривається новий етап іменем М.В.Ломоносова, який став теоретиком красномовства як автор „Краткого руководства к красноречию” (1747 р.).

Зазначимо, що теоретичні положення латинськомовних українських і російських риторик XVII – XVIII ст. не втратили свого значення і сьогодні, в період відродження вітчизняної риторичної спадщини. Творчо переосмислюючи риторичні традиції інших народів, українські теоретики красномовства пристосовували свої підручники для потреб шкільної освіти, насичували їх тлумаченням величезної кількості понять, супроводжували прикладами з творів видатних ораторів. У цих риториках утверджувалось цілісне стилістичне вчення, розроблялась теорія аргументації, вивчалась структура промов, їх жанрова розмаїтість.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine